Преамбула (міркування)
чиннаЄвропейська Рада на своєму засіданні 14 та 15 грудня 2006 року погодилася з тим, що співпраця між державами-членами у боротьбі з нелегальною імміграцією має бути посилена, і, зокрема, що заходи проти нелегального працевлаштування мають бути інтенсифіковані на рівні держав-членів та Європейського Союзу.
Вирішальним фактором притягнення при нелегальній імміграції до Європейського Союзу є можливість знайти роботу в Європейському Союзі без необхідного правового статусу. Тому заходи протидії нелегальній імміграції та нелегальному перебуванню повинні включати заходи проти цього фактора притягнення.
Основою цих заходів має бути загальна заборона на працевлаштування громадян третіх країн, які не мають права на проживання в Європейському Союзі, доповнена санкціями щодо роботодавців, які порушують цю заборону.
Ця директива передбачає мінімальні стандарти, і, як наслідок, держави-члени мають право встановлювати або зберігати більш суворі санкції та заходи, а також покладати на роботодавців більш суворі зобов'язання.
Ця директива не повинна стосуватися громадян третіх країн, які на законних підставах перебувають у державі-члені, незалежно від того, чи дозволено їм працювати на її території. Крім того, директива не застосовується до осіб, на яких поширюється право Співтовариства щодо вільного пересування у значенні статті 2, пункту 5, Регламенту (ЄС) № 562/2006 Європейського Парламенту та Ради від 15 березня 2006 року про встановлення Кодексу Співтовариства про режим перетину кордонів особами (Шенгенський кодекс про кордони) (4). Вона також не застосовується до громадян третіх країн, які перебувають у ситуації, що охоплюється законодавством Співтовариства, як-от особи, які законно працевлаштовані в одній державі-члені та відряджені надавачем послуг до іншої держави-члена в межах надання послуг. Директива застосовується без шкоди для заборони, встановленої національним законодавством, щодо працевлаштування громадян третіх країн, які перебувають на законних підставах, але працюють всупереч своєму статусу перебування.
Для цілей цієї директиви необхідно визначити певні поняття. Ці визначення повинні використовуватися виключно для цілей цієї директиви.
Визначення працевлаштування повинно охоплювати його складові елементи, а саме: діяльність, яка є або повинна бути оплачуваною та яка здійснюється для роботодавця або під його керівництвом та/або наглядом, незалежно від правовідносин, що лежать в основі.
Визначення роботодавця може охоплювати об'єднання осіб, яке уповноважене вчиняти правочини, але не має статусу юридичної особи.
З метою запобігання працевлаштуванню громадян третіх країн, які перебувають на території держави незаконно, від роботодавців слід вимагати, щоб перед прийняттям на роботу громадянина третьої країни, у тому числі у випадках, коли громадянин третьої країни наймається в межах надання послуг з метою відрядження до іншої держави-члена, вони перевіряли, чи має такий громадянин третьої країни дійсну посвідку на проживання або інший дозвіл на проживання, що підтверджує законність його або її перебування на території держави-члена, у якій здійснюється найм.
З метою надання державам-членам можливості виявляти підроблені документи, від роботодавців також слід вимагати повідомлення компетентних органів про прийняття на роботу громадянина третьої країни. Для мінімізації адміністративного навантаження держави-члени повинні мати можливість вибору щодо здійснення таких повідомлень у межах інших систем сповіщення. Держави-члени повинні мати можливість прийняти рішення про спрощену процедуру повідомлення роботодавцями, які є фізичними особами, якщо працевлаштування слугує їхнім особистим цілям.
Роботодавці, які виконали зобов’язання, передбачені цією директивою, не повинні нести відповідальність за працевлаштування громадян третіх країн, які перебувають на території держави незаконно; це стосується, зокрема, випадків, коли компетентний орган згодом встановлює, що документ, поданий працівником, був підробленим або використаним неправомірно, за винятком випадків, коли роботодавцю було відомо про таке підроблення.
З метою полегшення виконання роботодавцями своїх зобов'язань, держави-члени повинні вжити всіх можливих заходів для своєчасного розгляду заяв про продовження дії посвідок на проживання.
З метою забезпечення дотримання загальної заборони та стримування порушень держави-члени повинні встановити відповідні санкції. Такі санкції повинні включати фінансові стягнення та внески на покриття витрат, пов'язаних із поверненням громадян третіх країн, які перебувають на території держави незаконно, а також можливість застосування менших фінансових стягнень до роботодавців, які є фізичними особами, якщо працевлаштування здійснюється для задоволення їхніх особистих потреб.
Від роботодавця в будь-якому разі має вимагатися сплата громадянам третіх країн повної суми заробітної плати, що належить їм за виконану роботу, а також сплата належних податків та внесків на соціальне страхування. Якщо розмір заробітної плати неможливо визначити, він має вважатися таким, що принаймні відповідає заробітній платі, встановленій у застосовному законодавстві про мінімальну заробітну плату, у колективних трудових договорах або відповідно до усталеної практики у відповідних галузях промисловості. У разі потреби роботодавець також має бути зобов’язаний нести витрати на переказ належної заробітної плати до країни, до якої повернувся або був повернутий незаконно працевлаштований громадянин третьої країни. У тих випадках, коли виплати заборгованості не були здійснені роботодавцем, держави-члени не зобов’язані виконувати це зобов’язання замість роботодавця.
Незаконно працевлаштований громадянин третьої країни не може на підставі незаконних трудових відносин, а також виплати чи доплати заробітної плати, внесків на соціальне страхування або податків роботодавцем чи юридичною особою, зобов’язаною до виконання платежів замість роботодавця, набути будь-якого права на в’їзд, проживання або доступ до ринку праці.
Держави-члени повинні забезпечити, щоб вимоги подавалися або могли бути подані, а також щоб були встановлені механізми для гарантування того, що стягнуті суми заборгованої заробітної плати можуть бути отримані громадянами третіх країн, які мають на це право. Держави-члени не повинні бути зобов'язані залучати свої дипломатичні представництва або консульські установи в третіх країнах до цих механізмів. У межах встановлення ефективних механізмів для сприяння поданню скарг, і якщо національне законодавство ще не передбачає цього, держави-члени повинні розглянути можливість та додану вартість надання повноважень компетентному органу для ініціювання проваджень проти роботодавця з метою стягнення заборгованої заробітної плати.
Держави-члени повинні, крім того, запровадити правову презумпцію того, що трудові відносини тривали щонайменше три місяці, таким чином, щоб тягар доказування щодо їхньої тривалості покладався на роботодавця. Зокрема, працівник також повинен мати можливість надати докази існування трудових відносин та їхньої тривалості.
Держави-члени повинні передбачити можливість застосування подальших санкцій щодо роботодавців, зокрема виключення з права на отримання певних або всіх державних виплат, допомоги чи субсидій, включаючи сільськогосподарські субсидії, виключення з участі у державних закупівлях, а також стягнення певних або всіх державних виплат, допомоги чи субсидій, включаючи фінансування з боку ЄС, що адмініструється державами-членами, які вже були надані. Держави-члени повинні мати можливість самостійно приймати рішення про незастосування цих подальших санкцій до фізичних осіб, якщо працевлаштування слугує їхнім особистим цілям.
Ця директива, і зокрема статті 7, 10 та 12, не повинна порушувати положення Регламенту Ради (ЄС, Євратом) № 1605/2002 від 25 червня 2002 року про Фінансовий регламент, що застосовується до загального бюджету Європейських Співтовариств (5).
Оскільки у певних секторах, що зазнали впливу, субпідряд є звичайною практикою, необхідно забезпечити, щоб принаймні підрядник, у якого роботодавець є безпосереднім субпідрядником, міг бути притягнутий до відповідальності за сплату фінансових санкцій поряд із роботодавцем або замість нього. У конкретних випадках інші субпідрядники можуть бути притягнуті до відповідальності за сплату фінансових санкцій поряд із роботодавцем нелегально перебуваючих громадян третіх країн або замість нього. До сум виплати заборгованості із заробітної плати, на які поширюються положення про відповідальність згідно з цією Директивою, повинні також належати внески до національних фондів відпускних та соціальних фондів, що регулюються законом або колективними трудовими договорами.
Існуючі системи санкцій виявилися недостатніми для забезпечення повного дотримання заборони на працевлаштування громадян третіх країн, які незаконно перебувають на території держави. Однією з причин є те, що лише адміністративних санкцій, ймовірно, недостатньо для стримування певних недобросовісних роботодавців. Дотримання вимог може і повинно бути посилене шляхом застосування кримінально-правових санкцій.
Для забезпечення повної ефективності загальної заборони необхідно встановити більш стримуючі санкції у серйозних випадках, таких як постійні повторні порушення, незаконне працевлаштування значної кількості громадян третіх країн, трудова експлуатація, обізнаність роботодавця про те, що працівник є жертвою торгівлі людьми, а також незаконне працевлаштування неповнолітнього. Ця директива зобов’язує держави-члени передбачити у своєму національному законодавстві кримінальні санкції за ці серйозні правопорушення. Вона не створює зобов’язань щодо застосування цих санкцій або будь-якого іншого доступного інструменту правозастосування в індивідуальних випадках.
У всіх випадках, які відповідно до цієї директиви вважаються серйозними, умисно вчинене порушення має вважатися кримінальним правопорушенням на всій території Співтовариства. Положення цієї директиви щодо кримінальних правопорушень не повинні перешкоджати застосуванню Рамкового рішення Ради 2002/629/JHA від 19 липня 2002 року про боротьбу з торгівлею людьми (6).
Кримінальне правопорушення повинно каратися ефективними, пропорційними та стримувальними кримінально-правовими санкціями. Зобов’язання забезпечити ефективні, пропорційні та стримувальні кримінально-правові санкції відповідно до цієї директиви не зачіпає внутрішню організацію кримінального права та кримінального судочинства в державах-членах.
Юридичні особи також повинні нести відповідальність за кримінальні правопорушення, зазначені у цій директиві, оскільки численні роботодавці є юридичними особами. Положення цієї директиви не покладають на держави-члени зобов'язання запроваджувати кримінальну відповідальність юридичних осіб.
Для полегшення забезпечення дотримання цієї директиви мають існувати ефективні механізми розгляду скарг, за допомогою яких громадяни третіх країн можуть подавати свої скарги безпосередньо або через уповноважених третіх осіб, таких як профспілки чи інші об'єднання. Уповноважені треті особи під час надання підтримки для подання скарг повинні бути захищені від можливих санкцій на підставі правил щодо заборони сприяння незаконному перебуванню.
На додаток до механізмів розгляду скарг державам-членам має бути надана свобода видавати громадянам третіх країн, які стали жертвами трудової експлуатації або були незаконно працевлаштовані як неповнолітні та співпрацюють у кримінальному провадженні проти свого роботодавця, посвідки на проживання обмеженого терміну дії, пов’язаного з тривалістю відповідних національних процедур. Ці посвідки на проживання мають видаватися на основі положень, аналогічних тим, що застосовуються до громадян третіх країн, які підпадають під дію Директиви Ради 2004/81/ЄС від 29 квітня 2004 року про дозвіл на проживання, що видається громадянам третіх країн, які є жертвами торгівлі людьми або отримали допомогу в незаконній імміграції, якщо вони співпрацюють з компетентними органами (7).
З метою забезпечення належного виконання цієї директиви та максимально можливого обмеження розбіжностей у правозастосуванні між державами-членами, держави-члени повинні забезпечити проведення на своїй території ефективних та адекватних інспекцій, а також інформувати Комісію про проведені інспекції.
Держави-члени повинні заохочуватися до встановлення щороку національної цілі щодо кількості інспекцій стосовно секторів економіки, у яких зосереджене працевлаштування громадян третіх країн, що незаконно перебувають на їхній території.
З метою підвищення ефективності інспекцій для цілей застосування цієї директиви, держави-члени повинні забезпечити, щоб національне законодавство надавало компетентним органам належні повноваження для проведення інспекцій, щоб дані про незаконне працевлаштування, включаючи результати попередніх інспекцій, збиралися та оброблялися з метою ефективного виконання цієї директиви, а також щоб був наявний достатній персонал, який володіє навичками та професійною підготовкою, необхідними для ефективного проведення інспекцій.
Держави-члени повинні забезпечити, щоб інспекції, які проводяться з метою застосування цієї директиви, з кількісної або якісної точки зору не впливали на інспекції, що здійснюються для оцінки умов працевлаштування та умов праці.
Що стосується відряджених працівників, які є громадянами третіх країн, інспекційні органи держав-членів можуть використовувати співпрацю та обмін даними відповідно до Директиви 96/71/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 грудня 1996 року про відрядження працівників у межах надання послуг (8), щоб перевірити, чи законно працевлаштовані громадяни третіх країн у державі-члені походження.
Цю директиву слід розглядати як доповнення до заходів проти нелегальної праці та експлуатації.
Відповідно до пункту 34 Міжінституційної угоди «Про краще законотворення» (9), держави-члени заохочуються складати для себе та в інтересах Співтовариства власні таблиці, які, наскільки це можливо, відображають зв’язок між цією директивою та заходами з її імплементації, а також оприлюднювати їх.
Будь-яка обробка персональних даних з метою виконання цієї директиви повинна здійснюватися відповідно до Директиви 95/46/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 24 жовтня 1995 року про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільний рух таких даних (10).
Оскільки мета цієї директиви, а саме боротьба з нелегальною імміграцією шляхом вжиття заходів проти працевлаштування як фактора притягнення, не може бути достатньою мірою досягнута державами-членами і, отже, з огляду на обсяг та наслідки цієї директиви, може бути краще досягнута Співтовариством, Співтовариство може вживати заходів відповідно до принципу субсидіарності, закріпленого у статті 5 Договору. Відповідно до принципу пропорційності, закріпленого у тій самій статті, ця директива не виходить за межі того, що є необхідним для досягнення цієї мети.
Ця директива дотримується основоположних прав та принципів, які, зокрема, закріплені в Європейській конвенції з прав людини та основоположних свобод і Хартії основних прав Європейського Союзу. Зокрема, вона повинна застосовуватися з належною повагою до свободи підприємницької діяльності, рівності перед законом та принципу недискримінації, права на ефективний засіб правового захисту та справедливий судовий розгляд, а також принципів законності та пропорційності щодо кримінальних правопорушень і покарань, відповідно до статей 16, 20, 21, 47 та 49 Хартії.
Відповідно до статей 1 та 2 Протоколу щодо позиції Сполученого Королівства та Ірландії, доданого до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського Співтовариства, і без шкоди для статті 4 цього Протоколу, ці держави-члени не беруть участі в ухваленні цієї директиви. Відтак, ця директива не є обов’язковою для Сполученого Королівства та Ірландії і не застосовується в них.
Відповідно до статей 1 та 2 протоколу щодо позиції Данії, доданого до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського Співтовариства, Данія не бере участі в ухваленні цієї директиви. Відтак ця директива не є обов’язковою для Данії та не застосовується в ній.
De Europese Raad op zijn bijeenkomst van 14 en 15 december 2006 is overeengekomen dat de samenwerking tussen de lidstaten in de bestrijding van illegale immigratie versterkt moet worden en in het bijzonder dat de maatregelen tegen illegale tewerkstelling op het niveau van de lidstaten en de Europese Unie geïntensiveerd moeten worden.
Een cruciale aantrekkende factor bij illegale immigratie in de Europese Unie is de mogelijkheid om in de Europese Unie werk te vinden zonder de vereiste juridische status. Optreden tegen illegale immigratie en illegaal verblijf moet daarom maatregelen tegen die aantrekkende factor omvatten.
De kern van die maatregelen moet bestaan uit een algemeen verbod op de tewerkstelling van onderdanen van derde landen die geen recht op verblijf in de Europese Unie hebben, aangevuld met sancties tegen werkgevers die dat verbod overtreden.
Deze richtlijn voorziet in minimumnormen en het staat de lidstaten bijgevolg vrij strengere sancties en maatregelen vast te stellen of te behouden en werkgevers strengere verplichtingen op te leggen.
Deze richtlijn mag geen betrekking hebben op onderdanen van derde landen die legaal in een lidstaat verblijven, ongeacht of zij op zijn grondgebied mogen werken. Voorts is de richtlijn niet van toepassing op personen die onder het Gemeenschapsrecht inzake vrij verkeer vallen in de zin van artikel 2, lid 5, van Verordening (EG) nr. 562/2006 van het Europees Parlement en de Raad van 15 maart 2006 tot vaststelling van een communautaire code betreffende de overschrijding van de grenzen door personen (Schengengrenscode) (4). Zij is evenmin van toepassing op onderdanen van derde landen die zich in een door de communautaire wetgeving bestreken situatie bevinden, zoals personen die in een lidstaat wettig zijn tewerkgesteld en door een dienstverrichter in het kader van de dienstverrichting naar een andere lidstaat zijn gedetacheerd. De richtlijn geldt onverminderd een verbod krachtens nationaal recht op de tewerkstelling van legaal verblijvende onderdanen van derde landen die in strijd met hun verblijfsstatus werken.
Voor de specifieke doeleinden van deze richtlijn, moeten bepaalde begrippen worden gedefinieerd. Deze definities behoren alleen te worden gebruikt voor de doeleinden van deze richtlijn.
De definitie van tewerkstelling moet zijn samenstellende elementen omvatten, namelijk activiteiten die worden of behoren te worden bezoldigd en die voor of onder leiding en/of toezicht van een werkgever worden uitgevoerd, ongeacht de onderliggende rechtsverhouding.
De definitie van werkgever kan een vereniging van personen omvatten, die bevoegd is rechtshandelingen te verrichten, maar geen rechtspersoonlijkheid bezit.
Om de tewerkstelling van illegaal verblijvende onderdanen van derde landen te voorkomen, moet van werkgevers worden geëist dat zij vóór de indienstneming van een onderdaan van een derde land, ook wanneer de onderdaan van het derde land in het kader van dienstverlening wordt aangeworven met het oog op detachering naar een andere lidstaat, controleren of de onderdaan van het derde land beschikt over een geldige verblijfsvergunning of een andere machtiging tot verblijf waaruit blijkt dat hij of zij legaal op het grondgebied van de lidstaat van aanwerving verblijft.
Om de lidstaten in staat te stellen valse documenten op te sporen, moet ook van de werkgevers worden geëist dat zij de bevoegde instanties in kennis stellen van de indienstneming van een onderdaan van een derde land. Om de administratieve belasting tot een minimum te beperken dienen de lidstaten de keuze te hebben om deze kennisgevingen uit te laten voeren in het kader van andere kennisgevingsprogramma’s. De lidstaten moeten de keuze hebben te besluiten tot een vereenvoudigde procedure van kennisgeving door werkgevers die natuurlijke personen zijn, indien de tewerkstelling hun persoonlijke doelen dient.
Werkgevers die aan de verplichtingen van deze richtlijn hebben voldaan, zouden niet aansprakelijk moeten worden gesteld voor het tewerkstellen van illegaal verblijvende onderdanen van derde landen; dit geldt met name wanneer de bevoegde instantie achteraf constateert dat het door een werknemer voorgelegde document vervalst of onrechtmatig gebruikt was, tenzij de werkgever op de hoogte was van deze vervalsing.
Teneinde voor werkgevers het nakomen van hun verplichtingen te vergemakkelijken, dienen de lidstaten al het mogelijke te doen om verzoeken voor verlenging van verblijfsvergunningen tijdig af te handelen.
Met het oog op de handhaving van het algemeen verbod en het ontmoedigen van overtredingen moeten de lidstaten passende sancties vaststellen. Die moeten financiële sancties en bijdragen tot de kosten van de terugkeer van illegaal verblijvende onderdanen van derde landen bevatten, alsook de mogelijkheid tot lagere financiële sancties voor werkgevers die natuurlijke personen zijn, indien de tewerkstelling hun persoonlijke doelen dient.
Van de werkgever moet in ieder geval worden geëist dat hij aan de onderdanen van derde landen het volledige nog verschuldigde loon voor hun geleverde werk betaalt, alsmede de nog verschuldigde belastingen en socialezekerheidsbijdragen. Indien de hoogte van het loon niet kan worden bepaald, moet dit geacht worden ten minste overeen te komen met het loon vastgesteld in de toepasselijke wetgeving inzake minimumlonen, in collectieve arbeidsovereenkomsten of overeenkomstig de gevestigde praktijk in de betrokken bedrijfstakken. Zo nodig moet de werkgever eveneens verplicht worden de kosten te dragen van het verzenden van het nog verschuldigde loon naar het land waarnaar de illegaal tewerkgestelde onderdaan van een derde land is teruggekeerd of teruggestuurd. In die gevallen waarbij nabetalingen niet door de werkgever werden verricht, zijn de lidstaten niet verplicht aan deze verplichting te voldoen in de plaats van de werkgever.
Een illegaal tewerkgestelde onderdaan van een derde land kan noch aan de illegale arbeidsverhouding, noch aan de betaling of nabetaling van loon, socialezekerheidsbijdragen of belastingen door de werkgever of een in de plaats van de werkgever tot voldoening gehouden juridische entiteit enig recht ontlenen tot binnenkomst, verblijf, of toegang tot de arbeidsmarkt.
De lidstaten moeten ervoor zorgen dat vorderingen worden of kunnen worden ingediend en dat er mechanismen zijn vastgesteld om te verzekeren dat de ingevorderde bedragen van nog verschuldigd loon kunnen worden ontvangen door de onderdanen van derde landen die er recht op hebben. lidstaten moeten niet worden verplicht om hun missies of vertegenwoordiging in derde landen bij deze mechanismen te betrekken. De lidstaten moeten in het kader van de vaststelling van doelmatige mechanismen voor het vergemakkelijken van het indienen van klachten, en indien de nationale wetgeving hierin niet reeds voorziet, de mogelijkheid en toegevoegde waarde overwegen om een bevoegde instantie te machtigen om procedures tegen een werkgever op te starten ten einde nog verschuldigd loon in te vorderen.
De lidstaten moeten bovendien een rechtsvermoeden invoeren dat de arbeidsverhouding ten minste drie maanden heeft bestaan, zodat de bewijslast met betrekking tot de duur op de werkgever rust. Onder meer moet de werknemer ook de mogelijkheid hebben het bewijs te leveren van het bestaan van een arbeidsverhouding en van de duur ervan.
De lidstaten moeten voorzien in de mogelijkheid van verdere sancties tegen werkgevers, onder meer de uitsluiting van het recht op bepaalde of alle overheidsuitkeringen, steun of subsidies, inclusief landbouwsubsidies, de uitsluiting van overheidsopdrachten, en de terugvordering van bepaalde of alle overheidsuitkeringen, steun of subsidies, inclusief door de lidstaten beheerde EU-financiering die al zijn toegekend. De lidstaten moeten zelf kunnen beslissen om deze verdere sancties niet op te leggen aan natuurlijke personen, indien de tewerkstelling hun persoonlijke doelen dient.
Deze richtlijn, en met name de artikelen 7, 10 en 12, mag geen afbreuk doen aan Verordening (EG, Euratom) nr. 1605/2002 van de Raad van 25 juni 2002 houdende het Financieel Reglement van toepassing op de algemene begroting van de Europese Gemeenschappen (5).
Aangezien in bepaalde getroffen sectoren onderaanneming gebruikelijk is, moet ervoor worden gezorgd dat ten minste de aannemer van wie de werkgever een rechtstreekse onderaannemer is, aansprakelijk kan worden gehouden voor de betaling van financiële sancties naast of in plaats van de werkgever. In specifieke gevallen kunnen andere onderaannemers aansprakelijk worden gehouden voor de betaling van financiële sancties naast of in plaats van een werkgever van illegaal verblijvende onderdanen van derde landen. Tot de nabetalingen van loon die onder de aansprakelijkheidsbepalingen van deze richtlijn vallen, moeten ook de bijdragen aan de bij wet of collectieve arbeidsovereenkomsten gereglementeerde nationale fondsen voor vakantiegeld en sociale fondsen behoren.
De bestaande sanctiesystemen zijn onvoldoende gebleken om te komen tot een volledige naleving van het verbod op de tewerkstelling van illegaal verblijvende onderdanen van derde landen. Een van de redenen is dat administratieve sancties alleen waarschijnlijk onvoldoende zijn om bepaalde gewetenloze werkgevers af te schrikken. Naleving kan en moet worden versterkt door de toepassing van strafrechtelijke sancties.
Om de volledige doeltreffendheid van het algemene verbod te garanderen is het dus noodzakelijk meer afschrikwekkende sancties vast te stellen in ernstige gevallen zoals aanhoudend herhaalde inbreuken, illegale tewerkstelling van een aanzienlijk aantal onderdanen van derde landen, arbeidsgerelateerde uitbuiting, bekendheid bij de werkgever dat de werknemer het slachtoffer is van mensenhandel, en illegale tewerkstelling van een minderjarige. Deze richtlijn verplicht de lidstaten in hun nationale wetgeving strafrechtelijke sancties voor deze ernstige overtredingen op te nemen. Zij schept geen verplichtingen met betrekking tot de toepassing van deze sancties of een ander beschikbaar rechtshandhavingsinstrument in individuele gevallen.
In alle gevallen die overeenkomstig deze richtlijn als ernstig worden beschouwd, moet een opzettelijk begane inbreuk in de gehele Gemeenschap als een strafbaar feit worden beschouwd. De bepalingen van deze richtlijn met betrekking tot strafbare feiten moeten de toepassing van Kaderbesluit 2002/629/JBZ van de Raad van 19 juli 2002 inzake bestrijding van mensenhandel (6) onverlet laten.
Het strafbare feit moet bestraft kunnen worden met doeltreffende, evenredige en afschrikwekkende strafrechtelijke sancties. De verplichting te zorgen voor doelmatige, evenredige en afschrikwekkende strafrechtelijke sancties overeenkomstig deze richtlijn laat de interne organisatie van het strafrecht en de strafrechtspleging in de lidstaten onverlet.
Rechtspersonen moeten eveneens verantwoordelijk kunnen worden gesteld voor de in deze richtlijn bedoelde strafbare feiten, daar tal van werkgevers rechtspersonen zijn. De bepalingen van deze richtlijn brengen niet de verplichting voor de lidstaten met zich mee strafrechtelijke aansprakelijkheid van rechtspersonen in te voeren.
Ter vergemakkelijking van de handhaving van deze richtlijn moeten er doeltreffende klachtmechanismen bestaan aan de hand waarvan onderdanen van derde landen hun klachten rechtstreeks of via aangewezen derden zoals vakbonden of andere verenigingen kunnen indienen. De aangewezen derden moeten bij het verlenen van steun voor de indiening van klachten worden beschermd tegen mogelijke sancties op grond van regels inzake een verbod op hulp bij illegaal verblijf.
Ter aanvulling van de klachtmechanismen moet aan lidstaten de vrijheid worden geboden aan onderdanen van derde landen die het slachtoffer zijn geweest van arbeidsgerelateerde uitbuiting of die als minderjarige illegaal tewerk zijn gesteld en meewerken in de strafzaak tegen hun werkgever, verblijfsvergunningen af te geven van beperkte duur die gerelateerd is aan de lengte van de desbetreffende nationale procedures. Deze verblijfsvergunningen moeten worden afgegeven op basis van regelingen die vergelijkbaar zijn met die welke gelden voor onderdanen van derde landen die vallen onder Richtlijn 2004/81/EG van de Raad van 29 april 2004 betreffende de verblijfstitel die wordt afgegeven aan onderdanen van derde landen die het slachtoffer zijn van mensenhandel of hulp hebben gekregen bij illegale immigratie als ze meewerken met de bevoegde autoriteiten (7).
Om voor een toereikende handhaving van deze richtlijn te zorgen en verschillen in handhaving tussen de lidstaten zo veel mogelijk te beperken, moeten de lidstaten ervoor zorgen dat op hun grondgebied doeltreffende en adequate inspecties worden verricht, en moeten zij de Commissie inlichten over de verrichte inspecties.
De lidstaten moeten worden aangemoedigd ieder jaar een nationale doelstelling vast te leggen voor het aantal inspecties met betrekking tot de bedrijfssectoren waarin de tewerkstelling van illegaal verblijvende onderdanen van derde landen is geconcentreerd op hun grondgebied.
Om de doelmatigheid van de inspecties met het oog op toepassing van deze richtlijn op te voeren, moeten de lidstaten ervoor zorgen dat de nationale wetgeving aan de bevoegde instanties adequate bevoegdheden geeft om inspecties uit te voeren, dat gegevens over illegale tewerkstelling, met inbegrip van de resultaten van voorgaande inspecties, met het oog op de doelmatige tenuitvoerlegging van deze richtlijn worden verzameld en verwerkt, en dat er voldoende personeel beschikbaar is met de vaardigheden en een opleiding die noodzakelijk zijn om de inspecties doelmatig uit te voeren.
De lidstaten moeten ervoor zorgen dat inspecties met het oog op toepassing van deze richtlijn vanuit een kwantitatief of kwalitatief oogpunt geen invloed hebben op de inspecties die worden uitgevoerd ter beoordeling van de tewerkstellings- en arbeidsomstandigheden.
Wat betreft gedetacheerde werknemers die onderdaan zijn van derde landen, kunnen de inspecterende instanties van de lidstaten gebruikmaken van de samenwerking en de uitwisseling van gegevens overeenkomstig Richtlijn 96/71/EG van het Europees Parlement en de Raad van 16 december 1996 betreffende de terbeschikkingstelling van werknemers met het oog op het verrichten van diensten (8), om te controleren of de onderdanen van derde landen legaal tewerkgesteld zijn in de lidstaat van herkomst.
Deze richtlijn dient te worden gezien als aanvulling op maatregelen tegen zwart werk en uitbuiting.
Overeenkomstig punt 34 van het Interinstitutioneel Akkoord „Beter wetgeven” (9) worden de lidstaten ertoe aangespoord voor zichzelf en in het belang van de Gemeenschap hun eigen tabellen op te stellen, die, voor zover mogelijk, het verband weergeven tussen deze richtlijn en de omzettingsmaatregelen, en deze openbaar te maken.
Iedere verwerking van persoonsgegevens met het oog op de uitvoering van deze richtlijn dient in overeenstemming te zijn met Richtlijn 95/46/EG van het Europees Parlement en de Raad van 24 oktober 1995 betreffende de bescherming van natuurlijke personen in verband met de verwerking van persoonsgegevens en betreffende het vrije verkeer van die gegevens (10).
Aangezien de doelstelling van deze richtlijn, namelijk de bestrijding van illegale immigratie door maatregelen tegen tewerkstelling als aantrekkende factor, niet voldoende door de lidstaten kan worden verwezenlijkt en derhalve vanwege de omvang en de gevolgen van deze richtlijn beter door de Gemeenschap kan worden verwezenlijkt, kan de Gemeenschap, overeenkomstig het in artikel 5 van het Verdrag neergelegde subsidiariteitsbeginsel, maatregelen nemen. Overeenkomstig het in hetzelfde artikel neergelegde evenredigheidsbeginsel, gaat deze richtlijn niet verder dan wat nodig is om deze doelstelling te verwezenlijken.
In deze richtlijn worden de fundamentele rechten en de beginselen nageleefd die met name zijn verankerd in het Europees Verdrag tot bescherming van de rechten van de mens en de fundamentele vrijheden en het Handvest van de grondrechten van de Europese Unie. Meer in het bijzonder moet zij worden toegepast met gepaste eerbiediging van de vrijheid van ondernemerschap, gelijkheid voor de wet en het beginsel van non-discriminatie, het recht op een doeltreffende voorziening in rechte en op een eerlijk proces en het legaliteits- en evenredigheidsbeginsel inzake delicten en straffen, overeenkomstig de artikelen 16, 20, 21, 47 en 49 van het Handvest.
Overeenkomstig de artikelen 1 en 2 van het aan het Verdrag betreffende de Europese Unie en het Verdrag tot oprichting van de Europese Gemeenschap gehechte Protocol betreffende de positie van het Verenigd Koninkrijk en Ierland, en onverminderd artikel 4 van dat protocol, nemen deze lidstaten niet deel aan de aanneming van deze richtlijn. Deze richtlijn is dan ook niet bindend voor noch van toepassing in het Verenigd Koninkrijk en Ierland.
Overeenkomstig de artikelen 1 en 2 van het aan het Verdrag betreffende de Europese Unie en het Verdrag tot oprichting van de Europese Gemeenschap gehechte protocol betreffende de positie van Denemarken, neemt Denemarken niet deel aan de aanneming van deze richtlijn. Deze richtlijn is dan ook niet bindend voor noch van toepassing in Denemarken,