21 травня 1952 року пан Д. Схут виголосив лекцію перед Асоціацією кальвіністських юристів. Це було — як він сам визнавав — ризиковане підприємство. Адже що може сказати кальвінізм про щось таке буденне, як правила судового процесу?
Нідерланди мають давню кальвіністську традицію. Прогуляйтеся старим центром Амстердама, повз Westerkerk чи Zuiderkerk, — і ви відчуєте це: ось країна, глибоко сформована Реформацією. Протестантизм змінив не лише церкву, а й освіту, політику, мистецтво і — що менш відомо, але не менш цікаво — право.
Але як саме? Саме це питання поставив амстердамський юрист Д. Схут у 1952 році в чудовому памфлеті: Calvinistische beginselen en burgerlijk procesrecht («Кальвіністські засади і цивільне судочинство»). Це текст, однаково цікавий з правової та богословської точки зору, який надзвичайно багато говорить про те, як нідерландці тієї епохи розуміли співвідношення між вірою й суспільством.
Чесний початок: сам Кальвін цього не робив
Схут відкриває свій виступ несподіваним зізнанням. Кальвін сам — людина, ім’ям якої названо кальвінізм, — ніде у своїй величезній реформаторській роботі з устрою женевського правосуддя явно не застосовував «кальвіністських засад» до процесуального права. Він просто намагався впровадити розумні правила, не пов’язуючи їх навмисно зі своєю теологією.
Нідерландські неокальвіністи XIX — початку XX століття — такі мислителі, як Абрахам Кюйпер і його політичні наступники, — стосовно правосуддя зосереджувалися майже виключно на кримінальному праві. Про правила цивільного процесу — як сторони передають свої спори на розгляд суду, як подаються докази, як ухвалюється рішення, — вони писали вкрай мало.
І ще одна складність: Біблія сама собою не містить конкретного законодавства саме в цій сфері. Лютер нелестиво відгукнувся про Старий Завіт («der Juden Sachsenspiegel»), але навіть той, хто сприймає Старий Завіт серйозно як джерело права, змушений визнати: його правові норми писалися для теократичного Ізраїлю, а не для сучасної правової держави.
І все ж, каже Схут, є що сказати. Не через конкретні біблійні вірші, що приписують порядок ведення цивільної справи, а через ширше біблійне бачення Бога, людини, влади й справедливості.
Що таке цивільне судочинство?
Перш ніж продовжувати, невеликий відступ. Цивільне судочинство — те, що нідерландські юристи називають burgerlijk procesrecht, — більшість людей рідко зустрічає свідомо, але воно структурує все їхнє життя.
Припустимо, ваш сусід пошкодив вашу машину й відмовляється платити. Або компанія поставила вам бракований товар і не хоче повертати гроші. Або ви з колишнім подружжям не можете домовитися про поділ майна. Ви можете звернутися до суду. Але як саме це відбувається — як порушується справа, які докази можна подати, як суддя може ухвалювати рішення, як рішення виконується — все це регулюється цивільним процесуальним правом.
Схут визначає його як сукупність норм, що визначають, яким чином громадянин може реалізувати права, які йому надає цивільне право. Йдеться про відновлення або підтримку цих прав за участі держави. Два великих розділи: сама процедура (як отримати судове рішення?) та виконання (як це рішення реально здійснюється?).
Три кальвіністські опори
Схут виділяє три фундаментальних біблійних поняття, які — опосередковано, але суттєво — стосуються цивільного судочинства.
1. Святість Імені Божого
У нідерландському цивільному процесі 1952 року присяга відігравала велику роль. Свідків приводили до присяги, сторони могли давати «вирішальну присягу», яка зобов’язувала суддю до певного рішення. Це може здаватися архаїчним, але ідея стародавня: закликаючи Бога в свідки, ти зобов’язуєшся говорити правду.
З кальвіністської точки зору це обопільно гостра зброя. З одного боку: якщо ти використовуєш ім’я Бога в судовому процесі, це треба робити серйозно — не можна вживати Його ім’я всує. З іншого боку: тоді процедура повинна справді бути спрямована на пошук істини. «Вирішальна присяга» — коли одна сторона нав’язує іншій присягу як процесуальний вихід з глухого кута, — викликає у Схута серйозні заперечення. Ця присяга вже не служить підтвердженню правди, а лише вирішенню юридичного тупика. Відтак вона перетворюється на «процесуального deus ex machina» — дешевий прийом, що зловживає ім’ям Бога.
2. Гріховність людини
Це центральний догмат кальвінізму: людина — падіння створіння, схильна до помилок, самообману й відстоювання власних інтересів. Це може здаватися похмурим, але тягне конкретні й тверезі висновки для цивільного судочинства.
У ході судового розгляду кожна сторона схильна ставити власні інтереси понад усе. Це по-людськи зрозуміло. Але правила процедури мусять це враховувати. Вони повинні, з одного боку, захищати від брехні й обману, а з іншого — зберігати певну довіру до людини: без цієї мінімальної довіри взагалі неможливо вирішити спір. Показання свідків, висновки експертів, заяви сторін — усе це передбачає, що люди, навіть недосконалі, часом говорять правду.
Сам суддя гріховний і схильний до помилок. Саме тому й існує право на апеляцію. Це, пише Схут суховато, — «красномовне свідчення» цієї хибності. Біблія справді називає суддів «богами» (Вихід 22), але вони також люди. Про це не можна забувати ніколи.
3. Завдання держави
Тут міркування набуває справді філософського характеру. Яке завдання держави? Традиційна відповідь: підтримання правового порядку. Але Схут вважає це надто розмитим і надто небезпечним.
Він читає в Біблії — рясно цитуючи як Старий, так і Новий Завіт, а також «Настанови» Кальвіна, — що держава передусім покликана підтримувати порядок і мир. Не обов’язково «право» у відверненому сенсі. Це може здаватися одним і тим самим, але це не так. Адже якщо головне завдання — порядок, то судочинство є засобом, а не самоціллю.
Це має великі практичні наслідки. Якщо держава існує, щоб відстоювати право, вона мала б сама порушувати цивільні справи й виконувати рішення. Але якщо її завдання — порядок, то цивільне судочинство за своєю природою вимагає ініціативи від громадянина. Сусід пошкодив вашу машину? Діяти маєте ви, а не держава.
Кальвінізм у залі суду: конкретні застосування
На основі цих трьох принципів Схут розгортає низку конкретних тем, які стосувалися нідерландського цивільного судочинства його часу — і зберігають актуальність сьогодні.
Незалежність судді
Якщо судочинство покликане реалізовувати право — а не служити насамперед продовженням виконавчої влади, — то суддя мусить бути абсолютно незалежним. Схут тут категоричний. Погляди, що перетворюють суддю на «спів-управителя» або виконавця державної політики, він відкидає цілковито.
Його посилання на практику свого часу дуже промовисте. Законодавець надав суддям дедалі більші повноваження у справах про оренду житла й сільськогосподарську оренду, де суддя вже не просто застосовував закон, а зважував інтереси й фактично проводив політику. Зрозуміло, пише Схут, але в корені хибно: суддя — незалежний вирішувач спорів, а не політичний діяч.
Рівність сторін
Правосуддя означає також: справедливе правосуддя. Обидві сторони мусять мати рівну зброю. У 1952 році це аж ніяк не було само собою зрозумілим: судові витрати були високі, й бідні не могли відстояти свої права. Система безоплатної правової допомоги стала першою відповіддю на це — і, з кальвіністської точки зору, стверджує Схут, відповіддю необхідною. Біблія прямо говорить про це: «Не робіть кривди на суді: не виказуй поблажливості до бідного і не звеличуй особу поважного».
Пасивність судді
Класичний принцип нідерландського цивільного права полягає в тому, що суддя «пасивний»: він виносить рішення на підставі того, що подають сторони, і не вправі виходити за межі спору. Він не веде власного розслідування, не шукає, чого сторони насправді хотіли, дотримується лише того, що винесене на його розгляд.
Схут відстоює цей принцип, але нюансує його цікавим чином. Якщо обидві сторони погоджуються на більшу активність судді, він повинен поважати це і стримуватися від самодіяльності. Суддя врешті-решт наданий у розпорядження сторін, а не навпаки.
Але сама держава не є автоматично пасивною, наголошує Схут. У виняткових випадках — наприклад, коли судове рішення спричинить зупинку заводу, важливого для національної оборони, — держава може втрутитися. Це не свавілля, а питання підтримання порядку. Однак відшкодування збитків при цьому обов’язкове. Аналогія з примусовим відчуженням власності очевидна.
Забезпечувальні заходи (kort geding)
Кожен, хто будь-коли опинявся в ситуації, що вимагала негайних дій, — при загрозі банкрутства, незаконному виселенні, небезпечному товарі на ринку, — знайомий з інститутом забезпечувальних заходів (kort geding). Суддя в такому провадженні може швидко вжити попередній захід ще до того, як справа буде розглянута по суті.
Схут бачить у цьому інституті визнання біблійного принципу: повільне правосуддя — теж несправедливість. «Затяжне правосуддя — теж своєрідна несправедливість», — пише він. Процедура має служити суспільству, і якщо остаточне рішення очікується роками, поки людина зазнає серйозної шкоди, система дає збій.
Примирне рішення
Один із найпримітніших фрагментів памфлету присвячений так званому «примирному рішенню». Великий нідерландський правознавець Пауль Схолтен заявив: «Примирне рішення — це завжди несправедливість». Він мав на увазі: суддя мусить вирішити, хто правий, а не нав’язувати компроміс, який залишає обидві сторони лише наполовину задоволеними.
Схут визнає силу цього аргументу — але вважає його надто абсолютним. Іноді, пише він, суддя справді не може визначити, яка сторона має рацію. Факти неясні, тягар доказування розподілений порівну, правове питання неоднозначне. У такому разі справедливий компроміс кращий за непереконливий бінарний вирок. «Чорно-біла схема», за якою суддя мусить тоді працювати, «неодноразово не відповідає сірій дійсності, в якій ми живемо».
Обов’язок говорити правду
Чи зобов’язані сторони в цивільній справі говорити правду? Питання здається очевидним, але юридично воно значно складніше, ніж видається.
Схут тут обережний. Сторони не зобов’язані говорити всю правду — вони зобов’язані викладати факти, на яких ґрунтують свій позов або заперечення. Якщо ви кредитор, що вимагає повернення боргу, ви не зобов’язані повідомляти, що згодом надали боржнику відстрочку. Це не нечесність; це суть змагальної системи: кожна сторона відстоює свою справу.
Обов’язок говорити правду — тією мірою, в якій він існує, — означає, що стверджуване не повинно бути свідомо неправдивим. І навіть при цьому: якщо ви стверджуєте щось неправдиве, ви програєте справу, оскільки не можете виконати покладений на вас тягар доказування. Санкція таким чином уже закладена в самій системі.
Схут критикує авторів, що ратують за ширший обов’язок правдивості. Якщо сторони зобов’язані повідомляти й про факти, які допомагають протилежній стороні, кожна повістка перетворюється на товстий том. А тоді, зауважує він не без іронії, це «якраз заважає нормальному веденню процесу».
Чому цей памфлет варто читати й сьогодні
Це 1952 рік. Нідерланди ледве оговтуються від Другої світової війни. Країна ще значною мірою організована за релігійним принципом — по «стовпах» (протестантський, католицький, соціалістичний і ліберальний). Юристи в цьому контексті обговорюють, чи впливають релігійні переконання на їхню професію і яким чином.
Це може здаватися застарілим. Але питання, які ставить Схут, — аж ніяк.
Яка функція судді — неупереджений шукач істини, охоронець закону чи слуга суспільного порядку? Наскільки незалежним має бути суддя від виконавчої влади? Коли компроміс кращий за однозначне рішення? Як процесуальна істина співвідноситься з фактичною? Чи мусить держава активно втручатися, якщо судове рішення загрожує громадському порядку?
Ці питання виникають у будь-якій демократичній правовій державі — кальвіністській чи ні.
Те, що робить Схут — і в цьому його сила, — це укорінення цих питань у цілісному баченні людини й суспільства. Людина погрішна, отже погрішний і суддя. Держава служить порядку, але не є єдиним охоронцем справедливості. Процедура є засобом, а не метою. І право мусить врешті-решт служити суспільству — а не навпаки.
Це — з біблійними цитатами чи без — позачасове послання.
